Історія успіху переселенців із Донеччини
Родина Кіріченків займалася розведенням худоби та виготовленням молочної продукції ще в рідному селі Маркове Краматорського району. До 24 лютого у них було поголів’я у 26 особин – корови, телята, бички. Крім цього, тримали свиней і курей.
"Наше життя було повністю налагоджене: збудовані всі господарчі споруди, придбано все обладнання, напрацьовані клієнти. Все йшло за течією", – розповідає 43-річна Олена Кіріченко.
43-річна Олена Кіріченко Родина Олени – велика. Разом з нею 17 людей – троє рідних сестер і брат, їхні сім’ї та батьки.
"У Марковому наші родини жили порізно: у кожного був окремий будинок і своє господарство, кожен з нас мав роботу. Я працювала помічницею вихователя у дитсадку. Сім’я брата жила в Краматорську.
Наша сім’я дружна: на свята завжди збиралися разом у батьківській хаті, а в будні допомагали одне одному в сільських справах: і городи разом садили, і сіно гребли", – розповідає Олена.
Гучно в Марковому стало у квітні: вибухи було чути і з Бахмута, і навіть із Сєвєродонецька. Аби врятуватися від російських снарядів, родина ховалася у підвалах. Лежали на матрацах просто посеред консервації та картоплі.
"Перший приліт стався наприкінці травня. Ми стояли біля церкви і виглядали наших корів із пасовиська. Раптом почули гучний звук. Дивимось: летять метрові якісь циліндри. Стало дуже страшно, ми просто полягали біля церкви. Так обстріляли ферму, яка розташована від маминого дому метрів за 500. Уламки розліталися по всій вулиці, комусь під двір, а комусь у садочок", – пригадує Олена.
А потім після вибухів у селі почалися проблеми з водою, також вимкнули газ. Усвідомлюючи, що далі небезпека тільки наростатиме, родина наважилася на переїзд, залишивши все своє надбання за довгі роки тяжкої праці. Евакуювалися першого червня.
Родина Кіріченків із Донеччини "Розуміли, що їдемо назавжди" "Особливо важко було організувати вивезення тварин. Тому більшість свого господарства ми розпродали за копійки. Тримісячних поросят повіддавали по 300 грн. А після евакуації купували місячних по 1500 грн. Великих свиней і кілька корів порізали на м’ясо: частину продали, частину пустили на тушківку. Решту 18 корів перегнали на догляд місцевому фермеру: домовилися, що він подбає про худобу, поки ми переїжджатимемо", – розповідає Олена Кіріченко.
З собою родині вдалося забрати те, що вмістилося в невеличку вантажівку. Це частина господарчої техніки: доїльний апарат, сепаратор, бензокоси, мотоблок, бетономішалка. А також необхідна побутова техніка: хтось узяв холодильник, хтось пралку, інший диван. Перевезення обійшлося в понад 30 тисяч гривень.
З Донеччини вирушали цілою колоною: спершу автобус із більшістю членів родини. Далі – вантажівка з речами. А за ними – батьки на стареньких Жигулях із причепом.
"Ми відразу розуміли, що їдемо назавжди, плакали, прощаючись із минулим. Під час виїзду навколо лунали вибухи. Тож ми дуже поспішали, щоб уже не чути цього жаху", – каже Олена.
Через 12 годин дороги Кіріченки прибули на Полтавщину, до села Сергіївка.
Родина Кіріченків створила ферму та почала продавати сири "Не доведеться жити на вулиці" "Ми цілеспрямовано шукали сільську громаду, щоб місцева влада була зацікавлена в тому, аби життя людей покращувалося, щоб був розвиток", – пояснює Олена.
Так вибір зупинився на Сергіївській ОТГ. Подзвонили до місцевої адміністрації, пояснили, що велика родина хоче евакуюватися, та запитали, чи є для них дім. І Кіріченкам виділили досить великий будинок, хоч і старий, дерев’яний, але обкладений червоною цеглою. Біля будинку є і садок, і трохи городу.
"Ми так зраділи, що не доведеться жити на вулиці, що буде дах над головою, ви не уявляєте. Нам швидко підключили і газ, і електрику, і воду. Живемо безкоштовно, лише сплачуємо за компослуги", – каже Олена.
Місцеві люди приязно зустріли вимушених переселенців: несли і харчі, і навіть усе для посадки городу.
"То ми торік двічі городи садили: один раз на Донеччині, і вдруге на Полтавщині. І тут така земля прекрасна виявилася, що ми в червні посадили, а урожай збирали разом з усіма.
У нас на Донеччині земля більш глиняна. І мені зараз дуже шкода наших захисників, які змушені там рити окопи – це на донбаській землі дуже важко", – ділиться Олена.
Фермерські сири родини Кіріченків "Ферму збудували на городі" Одного дня Кіріченків запросив до себе голова ОТГ і розпитав, чим вони займалися вдома. І коли почув, що родина тримала господарство, запропонував допомогти знайти можливості, щоб перевезти їхніх корів.
"Виявилося, тут така громада, де місцеве самоврядування дуже гарно співпрацює з жителями. Допомагають людям знайти своє покликання, створювати ФОПи, брати участь у грантах. І виходить так, що громада тебе розвиває, а ти – громаду, адже сплачуєш податки до місцевого бюджету. З такою допомогою в тебе є натхнення гори звернути", – тішиться Олена.
Так родині виділили 65 тисяч для перевезення худоби. Проте через недобросовісність фермера, якого Кіріченки просили доглянути корів, більшу частину поголів’я було втрачено.
"До нього ми відігнали 18 худобин, а забрали лише 8. Решту він просто порізав на м’ясо і розпродав. Нам повернув якісь копійки. Але ми пробачили. Бо потрібно було фокусуватися на позитиві. Розкисати було ніколи. Корови ще були в дорозі, а хлопці нашвидкуруч майстрували загін", – розповідає жінка.
Згодом стадо збільшилося – Кіріченки викупили корів в односельчан із Донеччини, які також були змушені розпродавати господарство. Так поголів’я виросло до 15 особин: 14 корів і бичок. А взимку корівки розтелилися та дали ще 10 дівчаток і 2 хлопчиків.
"До речі, це велика удача: раніше переважно бички народжувалися, а тут корівки пішли. Як після цього не вірити у допомогу вищої сили?", – радіє Олена.
Ферму родина збудувала просто на городі. Але це тимчасова будівля, яку можна розібрати. Для постійної ферми ще потрібно знайти місце.
"Наше сімейне господарство називається "Марківчанка" – в пам’ять про рідне село на Донеччині. Спершу виготовляли традиційну молочну продукцію – кисломолочний сир, бринзу, сметану, масло. А згодом асортимент розширився, і зараз також робимо сулугуні, качокавалло, моцарелу, качотту, адигейський сир.
Отримую шалене задоволення, коли варю сир, а тоді бачу, що людям смакує. Хочеться ще більше старатися, більше вивчати щось нове і давати це людям", – розповідає Олена.
Свою продукцію спершу возили продавати по селах, на ринках. А потім потреба їздити відпала, все розбирали місцеві. Зараз багато людей купують товар через сторінки у соцмережах.
"Продукцію виготовляємо без хімічних добавок, використовуємо виключно натуральну сировину, тобто беремо якістю", – ділиться жінка.
Зараз багато людей купують товар через сторінки у соцмережах "Виграли п’ять грантів" Натхненна підтримкою, родина Кіріченків постійно шукає різні можливості для розвитку. Відкрила ФОП та бере участь у різних грантах, інформацію про які надають у місцевій адміністрації.
"Спершу не вірили, що ми можемо виграти. Але це все реально. Існують і локальні благодійні фонди, які підтримують місцевих. Є й центри, що допомагають підприємцям, які потерпіли від війни. Є мережі виключно для підтримки жінок.
Більшість грантів орієнтовані на придбання обладнання, щоб почати свою справу. Ми виграли вже п’ять грантів. Два пішло на будівництво та оснащення корівника. А три – на устаткування для сироварні.
Крім того, ми отримали консультації різних спеціалістів – юриста, бухгалтера, фахівця зі стандартизації продукції, маркетолога й таргетолога", – розповідає переселенка про можливості для розвитку.
Цей ланцюжок допомоги Кіріченки продовжують далі. Прийняли на роботу двох жінок-переселенок. Також підтримують своєю продукцією багатодітну сім’ю, яка переїхала з Донеччини. А ще – передають сири воїнам ЗСУ.
"Вони відгукуються, що розподіляють наші сирочки по пакетиках і кладуть до кишені – кажуть, що прекрасний перекус", – додає жінка.
У планах Кіріченків – розвиватися, розширювати виробництво, аби таким чином іще більше підтримувати економіку рідної України.
"Хочемо звернутися до людей, які зараз бояться виїжджати з бойової зони, бо, мовляв, ми нікому не потрібні. Потрібні! Допомога є! Наша родина – яскравий приклад, що стати на ноги можливо навіть у найскрутнішій ситуації!
Звісно, сумуємо за рідними домівками, не вистачає нашої донецької природи, де багато і лікарських рослин, і крейдяні гори, заповідники. Любитимемо свій рідний край завжди", – каже Олена.
